Метод виховання –це спосіб взаємодії вихователя й вихованця з метою формування особистості длясамореалізації в основних сферах життєдіяльності шляхом поповнення нестатків. Метод виховання, як і метод навчання, складається з прийомів, дій та операцій. Його реалізація забезпечується наявністю відповідних засобів та умов.

Для ефективного використання методів виховання потрібно дотримуватись певних вимог.

1. Відповідність методів виховання загальним його цілям. Якщо суспільство проголосило основним принципом педагогічного процесу принцип гуманізації, то спосіб взаємодії вихователя з вихованцем повинен бути людяним, а основним гаслом цієї взаємодії – теза: не нашкодь.

2. Опора навнутрішні закономірностіформування відповідних якостей. Так, естетичний розвиток дитини здійснюється на основі одних закономірностей, фізичний – на основі інших, закономірності морального розвитку різняться від закономірностей розвитку інтелектуального. Крім цього, щоб виховати певну якість, треба дотримуватись внутрішньої логіки її формування (наприклад: уважність  запобігливість  турботливість; спостережливість  допитливість  винахідливість і т. ін.).

3. Орієнтація на активність та самодіяльністьвихованця. Танцювати можна навчитись, лише танцюючи, співати – співаючи, вишивати – вишиваючи, а не дивлячись на ці процеси збоку. Сидячи біля телевізора, можна навчитись лише сидіти біля телевізора.

4. Дотримання міри в застосуванні методів виховання (принцип амбівалентності). Якщо перебільшити значення словесного впливу, то згодом загубиться його сенс, відбудеться привикання, і дитина не буде звертати уваги на слова матері (мий руки, мий руки, мий руки ..., наприклад), що стануть звичним шумовим ефектом.

5. Комплексне застосуваннявсіх методів виховання, що доповнюють і продовжують один одного. Слово не повинне розбігатися з ділом і має підтверджуватися прикладом.

​

Метод формування досвіду поведінки поєднує в собі привчання дітей до норм суспільної поведінки та залучення їх до корисної діяльності.

1. Привчання до норм суспільної поведінки. У якості форм реалізації методу формування досвіду під час привчання до норм суспільної поведінки є вправа, режим, вимога, впровадження традицій та створення спеціальних ситуацій.

Вправа – цебагаторазовий повтор дії, спрямований на формування соціально цінної та персонально значущої поведінки. Результатом виховних вправ є звичка(«не можу інакше»), що керується підсвідомістю, вивільняючи свідомість для сприйняття нового навантаження. Виховання спрямовується на відпрацювання життєво необхідних, корисних звичок, а виховні вправи задаються реальними життєвими ситуаціями.

Ще одним способом формування звички є режимжиття та діяльності учня. Режим – це чітко нормована послідовність занять, звикаючи до якої, людина автоматично виконує певні дії. Організований з урахуванням біоритмів організму та природи режим дає можливість знайти оптимальний шлях розвитку та вдосконалення особистості.

Вимогау вихованні–це спосіб спонукання до тих чи інших дій або вчинків, що відбувається заради підвищення рівня вихованості школярів. За формою подачі вимоги бувають прямими та непрямими.

Вимога-порада – це апеляція до свідомості вихованця, впевнення його в доцільності та корисності дій, що пропонуються. Така порада враховується дитиною, коли вона бачить у своєму наставнику старшого більш досвідченого товариша, думка якого є авторитетною.

Вимога-гра базується на дитячому прагненні гратися, що дає особливу наснагу та задоволення від дій, які виконуються. Таким чином, непомітно для дитини засвоюються певні ролі та формуються звички. Це найбільш ефективна та гуманна форма подання вимог, але вона потребує високої майстерності педагога, вміння поставити себе на місце дитини.

Вимога-прохання працює лише на високому рівні виховної взаємодії людей, які поважають одне одного. У її основі лежать дружні стосунки між дітьми та дітей з вихователем, культура їх спілкування та співпраці.

Вимога-натяк доцільна при вихованні старшокласників, коли їм не треба все досконально роз’яснювати, а достатньо лише натякнути про бажані дії. Вона базується на повному порозумінні учасників виховного процесу.

Вимога-схвалення діє як сильний стимул вдосконалення діяльності, що виконується. Вона підтримується позитивними емоціями та бажанням вихованця стати кращим.

За способом подачі вимоги бувають безпосередніми (коли вихователь ставить їх сам) та опосередкованими (коли вимоги внаслідок виховного впливу одне до одного ставлять діти).

Традиція,щоє наслідкомжиття та діяльності певної соціальної спільноти, є дієвим засобом привчання до норм суспільної поведінки. Традиції сприймаються і дотримуються дітьми безапеляційно. Особливо дорожать вони традиціями, що започатковуються у власному колективі. Тому створення традицій є одним з найефективніших способів згуртування дитячої спільноти. Важливу роль у формуванні та проявленні традицій грає зовнішнє їх оформлення у вигляді певних атрибутів: форми одягу, знаків відмінності, девізів, гімнів тощо.

Спеціальна ситуація,що створюється з виховними цілями,вимагає від вихованця самостійного вибору варіанта вирішення проблеми. Така ситуація не може бути надуманою, вона повинна відображати реальне життя з усіма його суперечностями та ускладненнями. Шкільна практика має безліч таких ситуацій. Вони можуть бути як зарані спланованими (участь у акції милосердя та благодійності), так і спонтанними (миттєва реакція на слово, пропозицію, вчинок). Значну роль для ефективного застосування методу має його несподіваність для вихованця. Так, дитина, що чекає певної реакції педагога на свій вчинок, зарані готується до опору, і переконати її буває важко. Неочікувана ж реакція підвищує вірогідність швидкої зміни позиції. Бешкетників, наприклад, роззброює великодушність, якщо вона сприймається як гуманний прояв, а не слабкість і невпевненість вихователя. У окремих випадках має сенс невтручання вихователя в критичну ситуацію, або навпаки, її суттєва корекція з боку педагога. Такі ситуації спрямовані на формування якостей, яких не вистачає вихованцю або ж на стримування негативних проявів дитини.

Різновидом спеціальної ситуації є так званий «метод вибуху», відпрацьований і описаний А. С. Макаренком. Його сенс полягає в миттєвому руйнуванні старої негативної позиції вихованця, поставленого перед необхідністю зразу ж зайняти нову, позитивну. Особливістю його застосування є великий емоційний заряд і несподіваність для вихованця. У своїй перетворюючій ході, незважаючи на руйнівну настанову, «вибух» обов’язково повинен спиратися на позитив. Цей метод має велику руйнівну силу, тому користуватися ним треба вкрай обережно й застосовувати лише в тих випадках, коли інші методи не дали бажаного результату.

2. Залучення дітей до корисної діяльності.Особливістю цього методує його втілення в будь-якій діяльності школярів при скритій позиції вихователя, внаслідок чого виховання протікає вільно та невимушено. Ефективне використання цього методу потребує:

1) наявності та усвідомлення дітьми перспективи, заради якої виконується діяльність;

2) щоб мета та зміст діяльності захоплювали дітей, викликали позитивне ставлення до процесу діяльності, його учасників, наслідків тощо;

3) наявності зразку, якому б діти слідували природно та добровільно;

4) організації активної самостійної позиції кожного учня, попередження пасивності;

5) опори на громадську думку дитячого колективу.

Основними формами реалізації зазначеного методу виступають доручення, корисна справа, творча гра та змагання.

Доручення у виховній роботі використовується з метою поповнення особистісного дефіциту, привчання дитини до позитивних вчинків та висвітлення кращих сторін її вдачі. Неорганізованому, наприклад, доручають взяти участь у підготовці заходу, що вимагає точності та пунктуальності, сором’язливому дають роль конферансьє, невпевненого призначають капітаном команди тощо. Задана ззовні роль примушує до виконання певних обов’язків певним чином, що стає основою особистісного зростання. У іншому випадку, коли дитина, наприклад, самоутверджується шляхом демонстрації своїх вад, є сенс створити такі умови, коли б інші побачили її з кращого боку. Наприклад, якщо важкий підліток гарно малює, то провести конкурс фантастичного малюнку, де він зможе вибороти перемогу, що стане початком нормалізації його стосунків з однолітками.

В основі доручення лежить довіра (ти зможеш це зробити, у тебе вийде найкраще), самостійність у виконанні (шлях обирають вихованці) та особиста відповідальність за результат. Особливістю доручення є колективний контроль за його виконанням і звітування про якість виконаної роботи. Це може бути доповідь на раді колективу, фотогазета, позначка в екрані добрих справ тощо.

Корисна справає наступним кроком у ланцюзі корисної діяльності після доручення. Її відмінністю є те, що вона не доручається кимось, а виконується з власної ініціативи, а особливістю – реальний бажаний результат: квітник на шкільному подвір’ї, вимиті вікна, щасливі очі іменинниці тощо.

Творча граяк метод виховання спирається на природні властивості дитини переживати реальні ситуації майбутнього життя в уявній формі. Ігрова діяльність дає можливість варіативної поведінки, знімає страх непоправної помилки, дає можливість фантазувати, робити крок до «себе бажаного». Педагогічна цінність гри полягає в тому, що норми, до яких ми прагнемо привчити дитину, під час гри стаютьвласними її потребами, що споріднює педагогічний процес із самовихованням. Вона дає можливість тренувати вищі моральні якості та переживати навіть ті стани, що в реальному житті знадобляться лише в критичних ситуаціях, або й зовсім не знадобляться (самопожертва, наприклад), але слід від них лишиться на все життя.

Грати не можна примусити, тому методика організації творчої гри вимагає від вихователя великої майстерності, особливої тактовності та чіткої організаційної забезпеченості. Його задача полягає в створенні сприятливих умов, підтриманні інтересу до ігрового дійства та організації впровадження отриманих особистісних досягнень в життя дитячого колективу. Велике значення в цьому мають ігрові атрибути та загально відпрацьовані й прийняті правила, що підсвідомо повертають дітей до певної мотивації. Форма одягу, привітання, значки, умовні паролі й ін. урізноманітнюють їх спілкування, додають романтики, особливості та неповторності ситуації, що відокремлює їх від інших та згуртовує дитячу спільноту.

У виховній роботі важливо, щоб гра не проводилась заради гри, а мала певне виховне навантаження, вела дітей шляхом самовдосконалення, зміцнення міжособистісних зв’язків та колективних стосунків.

Змагання в шкільному віці виступає як різновид гри, що готує дітей до виборювання першості в певному виді діяльності. Це потребує наявності діла, в якому змагаються, заздалегідь обумовлених правил гри, критеріїв оцінювання дій учасників та нагород переможцям.

В основі цього методу лежить природне прагнення дитини до суперництва заради випробування сили, здобуття пріоритету та першості. У чому тільки не змагаються діти: хто далі плюне, хто голосніше крикне, хто довше не дихатиме, витримає удар струму, біль тощо. Педагогічна некерованість задоволення цієї потреби може накоїти багато лиха. Тому, спираючись на природне підґрунтя, педагогіка наповнює цей механізм доцільним змістом.

Виховний потенціал змагання залежить від рівня усвідомленості учнями колективної дії та свого внеску в загальний успіх. Важливо, щоб боротьба за першість спонукалаколективну єдність, а не ставала самоціллю (перемога будь-якою ціною), призводила до згуртування дітей, а не до групового егоїзму (ми кращі за всіх, тому нам усе можна), була спрямована на відпрацювання особистісного позитиву, бачення шляхів його формування, об’єктивного оцінювання та належного ставлення до переможців і переможених.

Перелічене говорить про серйозне педагогічне навантаження зазначеного методу виховання та спонукає до неухильного дотримання всіх принципів педагогічного процесу. Якщо цього не відбудеться, то дуже ефективний за своєю сутністю метод виховання може швидко перетворитися на засіб руйнування особистості. Аби цього не відбулося необхідні:

1) захопленість колективу ідеєю змагання (її не можна нав’язувати, але треба підтримувати);

2) участь дітей у розробці умов змагання, критеріїв оцінювання та нагород переможцям;

3) повсякденність, гласність, наочність, колективність підбиття підсумківзмагання;

4) не лише констатація кращого, а й обговорення шляхів до успіху, попередження невдач, допомога відстаючим;

5) доцільна та своєчасна психолого-педагогічна підтримка учасників змагання вихователем;

6) справа, в якій змагаються, повинна бути достатньо складною (важкою), щоб її виконання вимагало певних зусиль та напруження волі.